З засіяного поля до поля бою, або Як аграрії України стають воїнами

Два роки поспіль у проєкті «Аграрії війни» ми розповідаємо історії українських аграріїв, які пішли воювати, приєдналися до ТРО, активно займаються волонтерською діяльністю — про цивільне життя, навички та мотивацію приєднатися до оборони України.

Ігор Омельченко: Ми нація хліборобів і воїнів. Маємо повернути землю, на якій жили та працювали!

«В кожного солдата є внутрішня батарея. Ми такий народ, що зараз нас трохи поковбасить, трохи себе пожаліємо, візьмемо зброю в руки і знову повернемось боротися. Це кров у нас така, кров дикого поля. Наш народ все життя бився. Це в нас в генах. Ми нація хліборобів і нація воїнів. Наші пращури кидали плуг, брали зброю і йшли воювати. І потім повертались назад до господарювання. Я впевнений, що і в нас все буде добре!», — каже Ігор Омельченко, генеральний директор «Агропрод-Донбас». 

Закінчивши Луганський сільськогосподарський інститут в 1997 році за спеціальністю агроном, він розпочав свою кар’єру агронома в КСП «Сніжнянське» Шахтарського району Донецької області. А з 2018 року і до 24 лютого 2022 року обіймав посаду генерального директора «Агропрод-Донбас» у селі Новомихайлівка Мар’їнського району, де на майже 5 тис. га вирощували зернові та олійні, а в 2015 був закладений сад яблунь і черешень. Наразі село знищене окупантами.

Ставши переселенцем через російське вторгнення вже вдруге, Ігор Омельченко 11 травня 2022 року призвався добровольцем в Краматорську, а 16 травня  уже був у Мар'їнці на передових позиціях. Зараз він молодший сержант в 11-му прикордонному загоні міста Краматорськ, позивний Фермер.

Михайло Якимчук: Я б хотів працювати агрономом на Сході в мирний час, але зараз довелося воювати

«Знаєш, мене така злість брала. Жили нормально, все було спокійно, працювали і розвивалися. А тут прийшли на нашу землю, і я як агроном розумів, хто ми без землі будемо, рабами хіба що в цьому «руському мірі». Така злоба була, воно душило з середини», — розповів Михайло Якимчук, агроном «Агрозем Холдинг».

Після навчання в Уманському національному аграрному університеті Михайло працював менеджером із закупівлі зернових. З 2012-го почав працювати агрономом в холдингу HarvEast. А з 2020 року головним агрономом в «Агрозем Холдинг».

Напередодні повномасштабної війни, 22 лютого, Михайло пішов у відпустку. А вже 24-го його розбудив дзвінок від друга, який повідомив, що почалась війна. Разом з дружиною і дитиною, він попрямував до батьків в Умань. 27 лютого був у військкоматі, де була величезна черга. Чекав на повістку і 1 червня прибув у зону бойових дій. 5 червня вирушив на перше бойове завдання недалеко від Попасної. 

Олександр Астраханцев: Хочеться зробити більш вагомий вклад в захист України, в перемогу. Наразі він заключається в правильній підготовці

«Я взагалі з родини істориків. В мене дідусь, бабуся і рідна тітка були викладачами історії. Тому історією я цікавився з дитинства, і першими книжками були підручники з історії. За майже 10 років після початку війни в 2014 році я також дуже багато читав, дізнався багато цікавого для себе. Те, чого раніше не знав про історію України, українсько-російські відносини в різні періоди. Тому скоріше так, вірив, що почнеться повномасштабна війна. Думав, що це питання часу», — розповів Олександр Астраханцев, директор з маркетингу компанії «Лімагрейн Україна». 

Свою кар’єру у сільському господарстві Олександр розпочав у 1996 році після того як закінчив Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва за спеціальністю селекція та генетика сільськогосподарських рослин. Потім він вступив до аспірантури в Інституті рослинництва ім. Юр’єва, а в 1999 році почав працювати агрономом в АФ «Шахтар», яке мало поля під Слов’янськом. З 2017 року директор з маркетингу у компанії «Лімагрейн Україна».

За кілька днів до повномасштабного вторгнення Олександр пішов записуватись в тероборону. Але оскільки в нього не було військової спеціальності, його додали до списку і сказали, що зателефонують. Тоді це все закінчилось на етапі заповнення анкети. Після того, як він вивіз свою родину в безпечне місце, постало питання про те, щоб якось готуватися до захисту України. Його метою стало приєднання до новоствореної 47-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. І не пожалкував.

У перемозі Олександр впевнений на 100%. При цьому він наголосив: головне, щоб після перемоги наші люди не розслабилися — і ті, хто допомагали в тилу, і ті, хто воювали. 

Вадим Іванов: На війні ніколи не можна поспішати 

«Ми всі маємо об’єднатись та об’єднати наші зусилля, як це було в перші півроку війни, тоді ми досягли дивовижних результатів. Ще і без істотної підтримки західних партнерів показали, що ми справді інші. Лише так ми остаточно зможемо перемогти нашого ворога, інакше ніяк, за нас це ніхто не зробить», — каже Вадим Іванов, засновник та власник ТОВ «СолоМіа». 

Колись із Вадимом ми робили цікавий відео-блог PRO картоплю. У сільське господарство він прийшов зі сфери нафтопродуктів у 2014 році і розпочав власну справу з вирощування картоплі. Вивчаючи сільське господарство на практиці у Німеччині та впроваджуючи отримані знання у виробництво вже за 8 років він досягнув успіхів. 

Бойові дії на Київщині Вадима застали зненацька як і решту жителів району Бородянки.

В селі хаос, дуже багато людей приїхало з Києва, думаючи що там безпечно, комусь вдавалося вирватись з Бородянки. Люди їхали без нічого і на місці шукали продукти харчування, дізнались про наше картоплесховище і почали звертатись по картоплю, деякі приїжджали навіть з інших сіл за 10 км. Ми вирішили видавати картоплю безкоштовно тим, хто потребує, по 8 кг на кожну людину, яка проживає в хаті. Видали близько 10 тонн за тиждень. 5 березня ввечері зайшов до старости села обговорити можливі дії, вона була в паніці, під час нашої розмови несподівано до неї приїхали військові — дали наказ за добу підготувати позиції, щоб коли зайдуть наші — все було готове: окопи, бліндажі. Взяли нашу техніку і почали роботу. Далі прилетіли якісь люди, як я зрозумів, хтось із керівництва Бородянки, і почали всіх розганяти й наказувати прибрати загородження з дороги, казали: «Хай вони їдуть куди хочуть! Бородянська тероборона зробила один постріл з автомата і через це Бородянки вже немає, ви що хочете щоб і ваше село знищили?!». За 15 хвилин все розібрали і всі роз'їхались. Я залишився стояти один посеред дороги…

Таким був початок війни для Вадима, згодом до цього ще приєдналися робочі перипетії і непорозуміння з місцевим населенням, охопленим страхом. На додачу ще допит, влаштований місцевою теробороною і поліцією, потім ще і збройними силами. Усі структури виконували свій обов’язок, шукаючи дрг. Вадим до цього поставився з розумінням. Не опустив руки, допомагав на блокпосту і зрештою приєднався до ЗСУ. Тепер він молодший сержант 46-ї окремої десантно-штурмової бригади, командир відділення з позивним Капелан.

Вадим Дудка: В артрозвідці я по суті займаюсь тим, що і в мирному житті — збиранням даних та знищенням «шкідників»

«В Каховці рано вранці почули вибухи. Зібрали швидко речі і встигли виїхати в перший день у бік заходу. Потім дізнався, що був у списках, кого не мали випускати. Хлопці потім розказували, що списки були величезні: учасники АТО, хто проукраїнськи настроєний, бізнесмени, керівники. Виїжджали, коли десантники захопили Каховську ГЕС, але ще не мали повноважень перевіряти документи або когось не випускати. А за півтори години вже все було перекрито», — розповів Вадим Дудка, засновник і директор найбільшої консалтингової овочівничої компанії України «Агроаналіз». 

Вадим родом з Криму. Закінчив Кримський аграрний університет, після чого 3 роки працював агрономом. А потім перебрався до Каховки, де на 7 га землі почав вирощувати овочі і співпрацювати з компанією «Чумак». На цьому аграрій не зупинився і продовжив розвиток компанії у напрямку виробництва розсади. Більше того, Вадим налагодив активну співпрацю зі своїми клієнтами, допомагаючи з рекомендаціями щодо вирощування. Цей свій намір він аргументує таким чином: «Я хочу мати клієнта кожного року. Якщо клієнт в мене купив розсаду і неправильно підійшов до вирощування, він просто збанкрутує. А я, в свою чергу, не буду мати цього клієнта наступного року». До повномасштабної компанія вже почала працювати у Єгипті, мала переговори з Францією та Іспанією. 

За добу після виїзду з Каховки Вадим зустрівся з сином та зятем на Закарпатті. Разом вони пішли до військкомату. Добровольців відправляли й оформлювали тільки найпотрібніших. Тільки з березня потрапив в артрозвідку. Задоволений. Каже, що це, мабуть, найтехнологічніша бригада. Спочатку він був командиром відділення безпілотних апаратів, зараз — головний сержант дивізіону. 

Дмитро Гірин: За безвідповідальне ставлення до роботи на війні — дуже велика плата

«24 лютого збирався на зустріч зі своїм керівником. Прокинувся о п’ятій ранку, побачив купу повідомлень. У мене вже був складений рюкзак, комплект форми, радіостанції. Я чекав, що війна буде. В мене був досвід 2014-2015 рр. в АТО. Тому зателефонував відразу своєму колишньому командиру, щоб дізнатись, чи є посади. З друзями відразу поїхали в частину і домовились про те, що нас приймуть, після того поїхали військкомат», — розповів Дмитро Гірин, бізнес-менеджер «Суфле Агро Україна», нині лейтенант, позивний «Агроном».

У 2009 році Дмитро закінчив Поліський національний університет, здобувши спеціальність агронома-насіннєвода. А в 2014-му вже був командиром взводу у 80-й бригаді під час АТО. Тому військова служба для нього була не в новинку. Дмитро розповів, що за два дні до війни він отримав повістку і зрозумів, що буде війна і це був обов'язок: «Я розумію, що відбувається в загальному політичному масштабі. Якщо не піти, то України не буде. Тобто це було відчуття прямої загрози нашому фізичному існуванню».

Каже, що між роботою у війську і в цивільному житті є дещо спільне — в обох випадках важливий керівник. Якщо він має лідерські якості — команда тягнеться за ним і має успіх. Якщо командир завжди поруч, дає настанови, бере участь в бойових діях разом з підлеглими — тоді це серйозна бойова одиниця, яка може виконувати будь-які завдання. 

Підрозділ Дмитра побував на різних локаціях: на Миколаївщині, коли росіяни намагалися прорватися до Південноукраїнської АЕС, потім під час оборони Сіверська та  Піски, де була дуже висока щільність вогню, велика концентрація сил як з нашого боку, так і з їхнього. За весь час війни з 2014 по 2023 отримав три поранення. Після останнього змушений був залишити армію і подати рапорт. Втім, з військовим життям він остаточно не попрощався, допомагає на волонтерських засадах, збираючи і доставляючи автомобілі і все необхідне війську.

Дмитро Супрун: За незалежність, щоб бути та називатись українцями, ми зараз платимо величезну ціну

«Такі міста, як Бахмут, Марʼїнка, Вугледар та Авдіївка вже не відновити. Там немає куди повертатися, немає жодної будівлі, яка б не була пошкоджена. Там катастрофічні руйнування», — каже Дмитро Супрун, директор компанії «ЗІГЗАГ Solutions», яка спеціалізується на дронах.

Свою діяльність у сільському господарстві Дмитро почав не одразу. Закінчив Національну академію внутрішніх справ, факультет внутрішніх військ. У 2019 р. закінчив військову службу в званні старший лейтенант. З кінця 2015-го по 2019 рік був у зоні АТО, а в 2019 році започаткував бізнес. 

Коли розпочалася повномасштабна війна, він відразу повернувся в той підрозділ, з якого звільнився. З ним до підрозділу долучилася більшість співробітників, а також партнери компанії. Нині Дмитро майор і командир групи у спецпідрозділі Національної гвардії України. Каже, що на війні важливо, щоб були люди, які можуть зорієнтувати і підказати — це кадрові військові. Далі — бажання.

Юлія Кротач: Найважчий випадок за час волонтерства, коли за день до передачі авто хлопцям вони загинули

«В день початку війни нашим працівникам зателефонували з військкомату. Мій тато не розгубився, бо ще в 2014 році від початку допомагав нашим хлопцям, замовляв бронежилети та іншу амуніцію. І коли забрали наших працівників, то відразу почали організовувати для них все, що потрібно. Спочатку це було ТРО, ми чергували вночі, я організувала їжу хлопцям. Наразі з господарства призвали 11 механізаторів», — розповіла Юлія Кротач, агроном ТОВ «Руслан Агро».

Батько Юлії наполягав, щоб вона з матір’ю та сестрою виїхали, але вони не погодилися. Нині Юлія активно допомагає військовим та переселенцям, має нагороду від Валерія Залужного та не збирається збавляти оберти у своїй волонтерській діяльності. При цьому вона продовжує здобувати агрономічну освіту, виконуючи обов’язки агронома в господарстві.

Запитів було багато і спочатку було дуже важко, адже Юлія Кротач до цього ніколи не займалася зборами. Втім, її підтримували знайомі колеги-аграрії. А зараз коло друзів і однодумців збільшилося, що допомагає швидко закривати збори, навіть за півтори доби. Юлія каже: «Я дуже тішусь, що є ця довіра і намагаюся, щоб її люди не втрачали. Тому стараюсь про все максимально звітувати і щоб всі все бачили».

Антон Барабанов: Все, що зараз відбувається за моєї участі це «закриття гештальту», або ж відплата за те, що зробили з моїм родом

«Більшість сприймає інститут громадянства як щось, що їм зобов’язані надати. Той же паспорт, наче й не багато років пройшло з моменту, коли люди в селах паспорту не мали, а все ж забули. Бо на цьому на уроках історії увагу не акцентували. Та багато про що не розповідали так, як мали б. Не факт, що це дозволило б уникнути війни, втім, багато людей не мали б позиції, яку коротко можна описати двома словами: «какая разніца»», — розповів Антон Барабанов, дистриб’ютор засобів захисту рослин та посівного матеріалу. 

У цивільному житті він працював у ДУ «Інститут охорони ґрунтів», Інституті сільського господарства Північного Сходу НААН і потім як дистриб’ютор ЗЗР та посівмату. Знаючи англійську мову на рівні В2, він дуже багато читає іноземної літератури. 

Війну він зустрів у місті Суми. Прокинувся о 6.30, бо зателефонував кум, а йому, в свою чергу, вже зателефонував наш спільний друг, що тоді був в Національній Гвардії. Друг сказав, що «почалась війна і в них летить все, що може летіти». Попросивши дружину зібрати речі на випадок евакуації, він заправив повний бак службового автомобіля і узгодив із шефом та колегами план подальших дій та дій на випадок, якщо не буде зв’язку. Зібрав свій тривожний рюкзак. Коли почали будувати блокпости в місті, Антон ходив на загрузку мішків піском — фізична активність полегшила нестійкий внутрішній стан. У травні 2022-го отримав повістку, а мобілізувався у лютому 2023 року. Наразі Антон молодший сержант у протитанковому підрозділі 58-ї бригади. 

Віктор Дуднік: Кому треба буде та земля, якщо на неї прийдуть окупанти?

«24 лютого прокинувся від звуку літаків, літали з великою інтенсивністю і дуже низько. Скупчення ворога біля кордонів давало розуміння, що вони не зупиняться. Зранку беру зброю, рюкзак і йду в поліцію. Не у військкомат. Коли такий хаос, починається мародерство. Тому пішов пропонувати допомогу: патрулювати, забезпечувати безпеку. Якщо вже дійдуть сюди, то також включатися. Щоб це було законно. У поліції записали дані, зброю і відправили патрулювати з поліцейськими», — розповів Віктор Дуднік, директор фермерського господарства «Марімакс», що на Кіровоградщині.

Освіту Віктор здобув у Київському національному економічному університеті за спеціальністю менеджмент організацій. Але при цьому 10 років працював в міжнародних компаніях: Mas Seeds, RAGT, Дунай Агро. У 2013 році навіть став переможцем конкурсу Молодий агроном, не маючи профільної освіти. Згодом здобув диплом агронома в СНАУ. До повномасштабної у господарстві на Кіровоградщині чоловік обробляв 100 га. В 2021 році створив організацію «АгроМакс» з продажу насіннєвого матеріалу, ЗЗР, добрив. 

25 лютого Віктор Дуднік приєднався до тероборони. Отримав військовий квиток як стрілець. Так і почався шлях військового. Наразі він намагається відновити роботу господарства і компанії. 

Сергій Крайняк: В українського аграрія, крім землі та техніки, має бути обов’язково зброя

«У перший день вирушив у місцевий штаб ТРО, але там тільки він формувався, якраз вирішувались організаційні питання. Тому з друзями, однодумцями купили за 400 доларів євробляху і поїхали в Київ. Вже там приєднались до «Карпатської Січі», на чолі з тим самим командиром, який був у 2015 р. Ну і наше завдання було боронити Київ, Київську область. Ми були мобільною протитанковою групою, яка полювала на танки та БМП ворога на Броварському напрямку. Потім наш підрозділ перекинули на Ірпінський напрямок. Там вже тримали оборону в передмісті Ірпеня, брали участь в зачистці його та Стоянки від ворога, коли вони відступали», — розповів Сергій Крайняк, агроном, молодший лейтенант, командир взводу з позивним АГРОНОМ.

Він пішов добровольцем воювати ще в 2015 році, коли був студентом агрономічного факультету Подільського державного університету. До того був активним учасником Революції гідності, брав участь в боях на Інститутській, де загинула Небесна сотня. Брав участь в обороні Пісків, Водяного. Півроку був у складі «Карпатської Січі».  Потім повернувся до цивільного життя. 

У Сергія є маленький син, який перший рік свого життя бачив його переважно по телефону. Він додав: «…я розумію, що треба рубати причину, корінь цієї розлуки. Розумію, що коли виженемо москалів з нашої землі, тільки тоді зможемо насолодитись сімейним життям, власною справою».

Володимир Бойчук: Моєю мотивацією було те, що я добре знаю свою військову спеціальність і можу бути дійсно корисним

«Я до останнього не вірив. Чи не хотів вірити. Якраз було велике та цікаве замовлення на ремонт техніки, вже чекали початок агросезону, був налаштований на роботу. Так і не доробив її, мобілізувався. Незважаючи на можливість бронювання, станом на 2022 мобілізувалося 11 хлопців разом зі мною», — розповів Володимир Бойчук, слюсар з ремонту сільськогосподарської техніки «Агросем», нині зв'язківець, сержант. 

Ще до повномасштабного вторгнення, у 2015-18 рр. він служив за контрактом у 501-му окремому батальйоні морської піхоти. В 19 років тільки закінчив Шепетівський професійний ліцей (спеціальність електромонтер-радіомеханік) і пішов служити. Володимира відразу взяли за спеціальністю: спочатку був радіотелефоністом, потім радіотелеграфістом. Через півтора роки служби став командиром відділення, начальником радіостанції. А після закінчення контракту занурився в роботу в агросекторі. 

Ілля Єсін: Як показав 2022 рік — росія прийде куди захоче, незалежно від регіону. А от яку дадуть відсіч — це вже інше питання

«З «руським міром» я знайомий давно. Ще наприкінці 2013-го брав участь у луганському Євромайдані. Тому став свідком перших подій перед війною. Коли почали заїжджати «туристи» з Ростовської області та інших прикордонних регіонів і створювати вже інший рух провокацій з битами, з травматичною зброєю. На Євромайдані в Луганську ми вже не просто виходили покричати «Слава Україні!» та потримати прапори, а ставали з хлопцями в оточення і тримали оборону, охороняли мирних протестувальників», — розповів Ілля Єсін, SMM-директор Latifundist Media, нині старший солдат 117-ї окремої бригади територіальної оборони.

Ілля родом з Щастя Луганської області, звідки разом із сім’єю переселився до Сум. Щодо прихильників росії на Луганщині він каже: «Звичайно, були ті, хто чекав на росію. Але в першу чергу заворушення підтримував ненадійний контингент, якщо можна так сказати. Люди, які відчули, що можна заробити, яким дали зброю і вони могли відбирати авто, гроші тощо. Проте ця романтика швидко скінчилась, коли в червні 2014 р. ЗСУ звільнили Щастя. Більшості було однаково: буде росія чи Україна. Вони мали свій власний обмежений світ, мовляв, мене «політика» не стосується. Хоча як може не стосуватись, якщо приходять до тебе додому і кажуть, як жити!»

Саме тому з першого дня повномасштабного вторгнення він став на захист України на Сумщині, приєднавшись до ТрО. Військкомати вже не функціонували на той час. Тож він самостійно з’ясував де базуються наші хлопці і пішов туди. На той момент з кількох напрямів в Сумську область зайшли тисячі одиниць російської техніки, обласний центр опинився в оточенні. Перший бій давали саме в місті Суми. Група Іллі тоді тримала оборону в Сумському артилерійському училищі разом із десантниками 81-ї окремої аеромобільної бригади, у той час як СБУ, поліція, та місцева влада покинула місто на місцевих жителів.

Дмитро Давиденко: Тільки той, хто пройшов піхоту, знає, наскільки важливо її захищати

«Незалежність України для мене завжди була дуже важливою, я дуже пишаюсь тим, що українець. Я не міг спокійно переживати та бачити, як знищують наших людей, як захоплюють наші території. Не розумію, як можна спокійно бачити вбитих дітей і не хотіти помститися та знищити агресора?», — запитує Дмитро Давиденко, генеральний директор компанії «Амазоне-Україна».

Дмитро походить з Кривого Рога, з родини шахтарів. Здобув освіту в Національному гірничому університеті і працював на шахті. Після кількох років на різних посадах він почав працювати у сільському господарстві.

У початок повномасштабної війни він не вірив, а за тиждень поїхав з родиною у відпустку до 25 лютого. На початку повномасштабного вторгнення залишився за кордоном в Німеччині, щоб допомогти з розміщенням та реєстрацією сім’ям співробітників, які виїхали. А в серпні 22-го повернувся в Україну. Працював і займався пошуком підрозділу, де міг би бути корисним. Прийшов піхотинцем у 4-ту бригаду оперативного призначення національної гвардії «Рубіж», 3-го батальйону оперативного призначення «Свобода». Зараз Дмитро молодший сержант. Він каже, щоб зрозуміти, що відбувається на лінії фронту, потрібно пройти всі етапи, починаючи з піхоти. 

На завершення відмітимо, що всі герої нашого проєкту щиро вірять у перемогу України. Це питання часу, кажуть вони. Втім, перемога і здобутий мир не має спонукати нас до того, щоб сісти і розслаблятися. І цю думку підтримує Олександр Астраханцев:

Щоб не було такої думки «От і все. Ми свою справу зробили, нехай тепер хтось інший робить». В таку пастку ми потрапили певною мірою після Помаранчевої революції, після Революції Гідності. Ця пастка не дала нам реалізувати свій потенціал як країни та народу. Цього б хотілося уникнути. Сьогодні за нас ніхто нашу країну не відбудує. Ніякі іноземні інвестори, компанії. Це безперечно маємо зробити ми самі для себе, для своїх дітей та онуків. Треба бути готовими битися. Ми зараз не знаємо, на якому етапі закінчиться війна і чи остаточною перемогою. Але з огляду на те, який в нас ворог, то це може повторюватись знову і знову. Нехай не в таких масштабах, але маємо бути готовими. У жодному разі не можна недооцінювати ворога.

Ми у Telegram

Тримай руку на пульсі важливих агрономічних новин та подій