До ери кукурудзи: які культури в Україні намагалися примусити рости силоміць

Можливо, саме зараз буде доречно згадати про курйози радянського рослинництва та «партійного» підходу до сівозмін і вибору культур.

Сільське господарство, яке керується вказівками «згори» та настроєм лівої п’ятки високих чиновників, заздалегідь приречене на невдачі. Найяскравіший приклад, який ми пам’ятаємо — кукурудзяна афера Хрущова із закликом «посіємо кукурудзу від Казахстану до Таймиру». Вбиті та остаточно висушені оранкою казахські степи ще й досі «дякують» за цю чудову ініціативу. Але, виявляється, ще й до Хрущова було достатньо таких дурнуватих «новацій».

Партія сказала — треба, відповів лимон — та ну!

Головною метою вирощування непристосованих до українських умов та клімату культур було, звичайно, здобуття продовольчої незалежності від «капіталістичних країн», до чого активно прагнули радянські можновладці. Проте виходило в них не те, щоб дуже успішно.

У 1940-х роках на півдні України — в Одеській області, а також в Криму — і навіть на Закарпатті створили радгоспи, що мали займатися виключно лимоноводством. Під саджанці лимонів копали глибокі траншеї, які потім обгороджували цегляними стінами. Для українських лимонних садів закупили більше 23 тис. саджанців, більшість з яких загинула вже на 2-3 рік вирощування через непідходящий клімат та неправильний догляд за рослинами. Агрономів, які б вміли вирощувати лимони, в радянській Україні просто не було на той час.

Звісно, у газетах бадьоро розповідали про успіхи українського лимоноводства — аж доки воно не заглухло само собою через загибель практично усіх рослин. Невідомо, скільки людей, причетних до вирощування українських лимонів, постраждало через невдалий експеримент, але вони були. Тоді ярлики «врєдітєлєй» любили та вміли навішувати.

Проте сьогодні українські лимони — то вже не дивина. Їх вирощують ентузіасти у спеціально обладнаних теплицях, як і іншу тропічну екзотику — манго, ананаси, банани. Виведено навіть українські морозостійкі сорти ківі та хурми.

Наказав полковник: «Ти ж рости, бавовник!»

Незалежними радянські високі чини та політичні активісти хотіли бути не лише від капіталістичного продовольства. Тому спробували революційними наказами змусити росли в Україні бавовник та каучуковмісні рослини — кок-сагиз (кульбаба російська) та крим-сагиз (кульбаба осіння).

Першим із каучуконосів активно почали вводити у культуру кок-сагиз. У СРСР його вирощували на десятках тисяч гектарів. Згодом експлуатувати почали тау-сагиз і гвайюлу. А коли у 1931 році вчений-ботанік та природознавець Михайло Котов встановив, що крим-сагиз також є цінним каучуконосом, його теж почали вирощувати у промислових масштабах, але лише на території Криму та поливних землях Узбекистану, оскільки ця рослина була вимогливіша до кліматичних умов, ніж її «родичі».

Вирощувати каучуконоси в СРСР почали ще з 1933 року, але в Україну вони прийшли вже у повоєнні роки (постанова Ради Міністрів УРСР і ЦК КП/б/У від 19 квітня 1948 року «Про всебічний розвиток виробництва кок-сагизу в колгоспах УРСР»).І одразу викликали неприязнь у місцевих колгоспників: вирощувати нову культуру було надзвичайно складно. Висмикувати рослину, у якої цінною промисловою сировиною були саме корені, доводилось вручну. Вручну ж збирали насіння, яке так і норовило розлетітися по всьому полю. Створювали ланки, що повинні були опікуватися кок-сагизом, і кожен учасник такої ланки мав вручну зібрати не менше 2 га культури. Повзали полем на колінах, згадують тодішні колгоспники, обмотуючи ноги ганчір’ям, щоб не постирати шкіру. Проблемою була і схожість каучуконоса зі звичайною кульбабою, яка росла на тих же полях як бур’ян.

При цьому кок-сагиз під впливом місцевого клімату почав мутувати, і вихід каучуку з коренів знизився до 6%. Менше з тим, аж до початку промислового виробництва синтетичного каучуку у 1955 році кок-сагиз активно продовжували вирощувати. Наостанок площі його в Україні сягали 7000 га. Кок-сагиз дав Україні величезну кількість Героїв соціалістичної праці, цінний досвід та неприємні спогади.

Ще гірше було з бавовником, який також намагалися примусити рости на півдні України за допомогою партійних приписів. Оскільки рости, як треба, бавовник вперто не хотів — а до того ж на початку цієї авантюри радгоспи практично не мали знань та кваліфікованих кадрів, що могли б вирощувати культуру – проблему вирішували радикально. Урожайність бавовнику намагалися підняти виявленням та покаранням (аж до розстрілів) «врєдітєлєй», які заважали радянській державі отримувати урожай українського бавовнику на рівні Узбекистану чи Туркестану.

Бавовник сіяли на найкращих українських чорноземах, площі його сягали наостанок до півмільйона гектарів, проте у 1956 році вирішено було скоротити ці площі на користь кукурудзи, оскільки за 21 рік вирощування бавовнику в Україні вдалося досягти урожайності усього 2 ц/га, що в 5 разів нижче, ніж у придатніших для культури регіонах. Сьогодні відроджувати бавовництво планують в анексованому Криму, проте головною перешкодою може стати дефіцит води для поливу. Також вирощування бавовнику має певні перспективи на Херсонщині. До речі, в Україні є і напрацювання в селекції бавовнику. Український сорт Дніпровський 5 значно перевершував за усіма показниками колись поширений тут болгарський сорт Белі-Ізвор.

Чумиза — це не лайка

Звісно, усе починалося з постанови. Постанова Ради Міністрів УРСР і ЦК КП/б/У від 12 січня 1949 р. N 31 «Про посів чумизи в колгоспах УРСР в 1949 році»  започаткувала період вирощування в Україні однієї з найстаріших хлібних культур Східної Азії. Культурний підвид мишія італійського планувалося вирощувати для забезпечення харчування армії, проте відсутність акліматизованих сортів чумизи, незнання особливостей біології й агротехніки, як завжди, стали перешкодою для масового та успішного поширення посівними площами.

В Україні було виділено в селекціонування кілька сортів чумизи — Дніпропетровська, Херсонська, Українська. Через те, що за врожайністю вони майже не відрізнялися від проса, чумиза, як продовольча культура, була виведена з реєстру рослин та виключена з ГОСТів. Лише завдяки так званій «народній селекції» згодом з’явився сорт Дніпровська, який було включено до Реєстру сортів рослин України у 2001 році.

Закарпатсько-грузинський чай

Вирощування чаю на Закарпатті було дещо успішнішим за інші рослинницькі експерименти. Воно розпочалося з 1949 року, а вже у 1951-1952 роках в колгоспах південних округів Закарпатської області було закладено близько 50 га чайних плантацій. У 1954-му розміри дослідно-виробничих ділянок чаю досягли 75 га, а вже через 5 років планували збільшити розміри плантацій аж до 1000 га.

Насіння чаю та генетичний матеріал для селекційної роботи брали на Закавказзі. Очевидці пригадують, що добре прижилися та адаптувалися до кліматичних умов ті кущі, які саджали трохи вище від виноградників. Перший урожай чаю зібрали вже у 1952 році, причому з досить непоганою урожайністю: 24-60 ц/га чайного листя.

Закарпаття стало найпівнічнішою точкою світу, де вирощувався чай. На сьогодні навіть вціліла одна з експериментальних ділянок під Мукачевом площею близько 2,5 га. Рік тому місцеві активісти та київські експерти почали відроджувати закарпатську чайну плантацію.

Майже усі повоєнні експерименти у рослинництві закінчилися без особливого успіху наприкінці 1950-х років. Але вже у 1960-х практично всі республіки СРСР чекав новий масштабний експеримент, приречений на невдачу: велика кукурудзяна афера Хрущова.

Олена Басанець, SuperAgronom.com